СИН ПОЛИНОВИХ СТЕПІВ

СИН ПОЛИНОВИХ СТЕПІВ – Микола Кузьмович Смоленчук

21 квітня 2017 року учні 10 класу провели конференцію, присвячену 90-річчю від дня народження нашого земляка, літературознавця, прозаїка М.Смоленчука.

Степ - його доля і його пісня. Тут йому вільно дихається, добре думається. Недарма Григорій Нудьга в дарчому написі на збірці чумацьких пісень назвав його "сином і поетом степу". Ці слова про нашого земляка, прозаїка і літературознавця, члена Спілки письменників України  (з 1963 р.), Миколу Кузьмовича Смоленчука.

Народився Микола Кузьмович 3 липня 1927 року в нашому степовому містечку Бобринці Кіровоградської області, в родині працівника пожежної охорони. До війни жив і навчався у Бобринці, закінчив 6 класів семирічної школи №4. Завдячуючи матері, постійно перебував під впливом дивосвіту колискових пісень, скарбниці казок, легенд, приповідок, загадок. Це, а також закладені в душу з діда-прадіда закоханість у природу краю та загострені почуття гідності, непримиренності до вияву несправедливості й вплинули на формування майбутнього письменника, краєзнавця, громадянина. В його творах знайдемо чимало яскравих описів степу з його вражаючим безмежжям, де багато сонця і мало води, де впродовж віків численні орди валами накочувалися на рідну землю, а наші предки героїчно обороняли її від нападників.

Можна лише здогадуватись, яким могло бути його дитинство, що припало на нелегкі в долі нашого народу 30-ті роки, і обірвалося дочасно на початку великої війни...

Першим великим випробуванням була вимушена розлука з Батьківщиною. За скупими рядками архівного документа - трагедія юної душі, яку, як молоде деревце, вирвали із рідної землі і кинули на чужинецький кам'янистий грунт, де вона відчайдушно бореться за право жити.

"Я, Смоленчук Микола Кузьмович, 1927 року народження, був вигнаний до Німеччини 2 березня 1944 року за 14 днів до приходу наших військ в містечко Бобринець Кіровоградської області, де я знаходився на окупованій території. В Німеччині спочатку працював на бауерів у селі Шенштедт поблизу Лангензальце (Тюрінгія). Восени я потрапив у штрафтабір "Рай-Арбайт-Дінс" (табір трудової повинності) на Голландському кордоні, де пробув до березня 1945 року. Звідси втік після того, як табір (під час обстрілу) був спалений і нас розвезли по бауерах. Пройшов Вестфалію і землю Кассель. Був звільнений американськими військами поблизу м. Мюльгаузен. Кілька місяців там я перебував у таборі для переміщених осіб. Про все це описано мною в автобіографічному романі "Сиве покоління" (1965)."

Повернувся. Бо кликала до себе рідна земля, пропахлі полином степи. Та негостинно зустріла вона сина з далеких доріг. Довелося ще кілька років терпіти знущання й приниження, каторжно працювати на Уралі, "спокутуючи" неіснуючу вину. Втік на Україну, у рідні сонячні степи... Так народна пам'ять про татаро-турецьку неволю, про тяжку тугу за "тихими водами", за "ясними зорями" обізвалась і в його особистій долі, а відтак і в його творчості.

Мав уроджений потяг до прекрасного, любив землю, отож і мріяв зробити її ще кращою. Хотів прикрашати її садами. Обрав собі фах агронома-садівника і в 1950 році закінчив Бобринецький сільськогосподарський технікум. Та доля розпорядилася інакше. Літературний хист, який доти дрімав і чекав свого часу, продиктував крутий поворот у біографії. М. Смоленчук стає студентом філологічного факультету Кіровоградського педінституту, який закінчив у 1954 році. Ще будучи студентом, захопився краєзнавством. Пізніше вийдуть його історичні повісті "Степівчани" (1963), "Родня" (1968) та "Білі банкети" (1985), де історія нашого степового краю переплітається з живописним описом природи.

"Основний напрям його пошукових та зрештою і письменницьких зацікавлень визначила випадкова зустріч на базарі в Бобринці восени 1947 року з небожем М. Кропивницького - сином його старшої сестри Ганни - Миколою Сочевановим, актором театру й співаком-бандуристом," - пише колега М. Смоленчука по Кіровоградському педінституту В. Марко.  Зустріч, можливо й справді була випадкова, але степове містечко Бобринець тим і славне, що було воно колискою українського професійного театру та батьківщиною його засновника, й ця тема давно чекала талановитого, зацікавленого і закоханого у свою справу дослідника. Так вони знайшли одне одного - дослідник і письменник М. Смоленчук і історія театру Корифеїв - тема, яка червоною ниткою прониже все його життя і творчість.

Але повернімося до Сочеванова. Він розпочинав свій шлях на сцені в трупі М. Кропивницького, добре знав місця в Бобринці та околишніх селах та хуторах, пов'язаних з життям і творчістю основоположника театру корифеїв. Розповіді бувалого актора про рідного дядька та інших діячів української сцени, подарований оригінал листа М. Кропивницького настільки захопили М. Смоленчука, що він починає активно збирати документи, спогади про тих, хто близько знав уславленого земляка.

Результати тривалих пошуків, вивчення багатьох архівних матеріалів та праць про великого актора й драматурга з'явилися не одразу. Мине майже десятиріччя від тієї пам'ятної зустрічі з М. Сочевановим, поки наприкінці 1956 року на сторінках районної газети "Червоний шлях" побачать світ перші скромні публікації. Потім - повість "Степи полинові" (1961) та роман "Ой літав орел" (1969), присвячені життю та багатогранній дяльності М. Кропивницького.

З історією появи повісті "Степи полинові" пов'язані чи не найсвітліші сторінки життя автора - знайомство й контакти з незабутнім М. Рильським. Своїм "літературним батьком" називав великого поета наш земляк. Максим Тадейович прихильно поставився до прозорого дебюту сільського вчителя з степової Кіровоградщини, рекомендував повість до друку, радів разом з автором її сигнальному примірникові.

Щасливим і плідним для М. Смоленчука виявився 1971 рік. У Києві виходить його краєзнавча монографія "М. Кропивницький і його рідний край", в Одесі він захищає кандидатську дисертацію на основі знайдених матеріалів, де по-новому висвітлено життя і діяльність М. Кропивницького до виходу на професійну сцену.

Проте рік, що приніс письменникові стільки радості, закінчився сумно. Після славнозвісної відлиги крижаний вітер на диво швидко досяг Кіровограда.

Початок 70-х - це третя хвиля боротьби з українською інтелігенцією. 15 грудня 1971 року у своєму виступі тодішній голова Спілки письменників України Ю. Смолич сказав: "І в нашому українському середовищі є націоналісти". Це був сигнал... В січні наступного року в Києві почнуться арешти шістдесятників, а в Кіровограді того ж 15 грудня первинна організація педінституту виключила з партії М. Смоленчука. За буржуазний націоналізм, який полягав у перевезенні рукопису І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" з Києва до Кіровограда. Атмосфера була гнітюча. Стежили за кожним кроком. У педінституті, розсаднику крамоли й примітивного мислення, було дві ланки стеження за викладачами і студентами: по лінії КДБ і по лінії керівництва...

Того ж дня виключення підтвердили у парткомісії міськкому партії, але вже з іншим формулюванням, оскільки у перевезенні рукопису не було ніякого криміналу, а звинувачувати в поширенні підстав не було. В кінці травня на бюро міськкому вчинили судилище. Формулювання: виключити за "неискренность перед партией". Це вже було серйозне звинуваченя, але несправедливе. М. Смоленчук, як і багато інших шістдесятників, як ніхто інший вірили у чистоту і святість комуністичних ідеалів, більше того, намагались їх захистити. Тому Смоленчук подає апеляцію, яка була відхилена в обкомі. Довелося звертатися до ЦК... У вересні М. Смоленчука звільняють з роботи. Спробував влаштуватися садівником, на завод "Олієкомбінат"... Але як тінь за ним всюди ходила слава: виключений із партії. Розіслав заяви в 15 педвузів країни - тиша. Всі, видно, боялись брати. Аж згодом отримав 10 годин на тиждень у дев'ятій десятирічці, навчав вечірників. Згодом прийшла реабілітація. Повернули партквиток. Та не повернули здоров'я. Адже саме тоді бере початок страшна хвороба, яка й звела врешті-врешт письменника дочасно в могилу.

Незважаючи на те, що М. Смоленчука було поновлено в рядах партії, ще десятки років він чув, за його словами, на своїй потилиці холодне дихання "залізних феліксів" із органів держбезпеки. Тож змушений був залишити свою степову колиску й податися на Волинь, де 4 роки завідував кафедрою української літератури у Луцькому педінституті.

Повернувшись у Кіровоград, М. К. Смоленчук працює "на два фронти" - в педінституті зі студентами, а дома - над новими рукописами.

Хронічна хвороба вперше дала про себе знати у далекому 1972-му, коли його кликано було на "розмови" у просторий кабінет будинку з колонами, потоком на різних рівнів бюро та зборах виносилися питання про персональну справу члена партії... І лили бруд, і забирали партквиток, і позбавляли спокійних ночей, і термосували серце... За що? За те, що пережив нелюдські 30-ті у морених голодом і холодом бобринецьких степах? За те, що забраний фашистами будувати "фатерлянд", шукав дорогу на батьківщину, а знайшов каторжну роботу на Уралі, роки знущання і приниження - тому утік голий і босий в Україну? За те, що згодом, ставши викладачем ВУЗу, письменником, краєзнавцем, переймався долею свого краю, своєї мови, свого народу?

Система таких не сприймала. Він пережив це, хоч і був, як усі творчі натури, дуже вразливий, але всі ті хвилювання не пройшли безслідно.

Тоді в 70-х вперше лікарі зафіксували у Смоленчука підвищений вміст цукру в крові - зародок хвороби, яка передчасно, після тяжких мук, поклала його в могилу.

Микола Кузьмович попри своє недуже здоров'я подвижно трудився на ниві виховання молоді, на ниві красного слова. Він багато встиг сказати про нашу минувщину, про героїв і катів свого народу в романах, повістях, лекціях, публіцистичних статтях... Не все опубліковане з його письменницьких шухляд. В останні місяці свого життя жалкував, що не встигне висповідатись до краю про свою нелегку добу, тернами устелену дорогу життя...

Він любив життя, радів друзям, донькам, які обожнювали свого батька, тішився своїми внучатами, сподівався пережити досадну зиму, аби милуватися ошатною в білопінному цвітінні грушею, під якою натхненно мережились рядки його книг... Був дуже товариським і комунікабельним. Від різних людей, із різних міст і сіл тоді ще Радянського Союзу до нашого земляка адресувалося багато відомих людей і літературних критиків, прозаїків, поетів, драматургів: Ю. Мокрієв, М. Рильський, П. Ребро, А. Дімаров, П. Загребельний, В. Яворівський. Чимало листів одержував письменник і від педагогів, журналістів, студентів, учнів. Письменник намагався відповісти на кожен лист, незважаючи на зайнятість. З листів самого Миколи Кузьмовича постає людина добра, чуйна, порядна, чесна, готова прийти на допомогу за першим покликом. За складом душі був романтиком, якого вабили простір, широта, розмах.

М. Смоленчук був фундатором музею М. Кропивницького в Бобринці, доклав чимало зусиль, щоб зберегти в Кіровограді меморіальний будинок Марка Лукича на колишній Болотяній вулиці.

Вже будучи членом організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, допомагав у зборі експонатів та оформленні музею І. К. Микитенка у с. Рівному, переймався долею відкриття музею Ю. І. Яновського у с. Нечаївці. М. Смоленчук був організатором щорічних наукових конференцій за програмою театрального свята "Вересневі самоцвіти".

У 1985 р. за його сприяння у Кіровограді відбулася наукова конференція "І. К. Карпенко-Карий - видатний драматург, актор, громадський діяч", присвячена 140-річчю від дня його народження. На цій конференції виступили 97 науковців з усіх областей України. Микола Кузьмович виступив з повідомленням "І. К. Карпенко-Карий та рідний край". Опікувався М. Смоленчук і долею "Хутора Надія", написав нарис "Хутір Надія".

Микола Кузьмович доклав чимало зусиль, щоб зберегти в Кіровограді меморіальний будинок родини Тобілевичів на колишній Знам'янській вулиці, був ініціатором створення музею І. К. Карпенка-Карого у цьому приміщенні. На жаль, він не дожив до відкриття музею всього лише 2 роки, але його зусилля, праця по збереженню пам'ятки нашого краю не зникли безслідно. У фондах музею зберігається архів М. Смоленчука. Особливо цікавим є рукописний план упорядкування музейних кімнат та садиби, розроблений Миколою Кузьмовичем.

Останні роки свого життя письменник дуже страждав від хвороб. Не можна спокійно читати рядки його листа товаришеві ще від студентських літ журналістові Г. Поздняку:

"Дорогий Жора! В мене біда - діабет, наділений честю і совістю нашої епохи в 1971 р., дав щедрі плоди. За цей рік лежав шість разів в обласному кардіологічному диспансері з серцем, а в серпні діабетичний криз розбив мене цілком - відібрав руки, ноги, зір і слух. Особливо мучить якась діабетична ангіопатія. Цілодобовий нестерпний біль, коли ладен на стіни лізти. Трохи попустило ліву руку, читаю машинописний текст, хоч в принципі майже тримісячне вилежування в обласній лікарні, включаючи барокамери, магніти, майже нічого не дало. Ніяких інтересів, тільки страх перед тим, як пережити чергову ніч. Роман встиг закінчити, передав товаришем до видавництва. Нічого не бачу..."

Страждало не лише тіло, страждала й душа. Напередодні 1992 року М. Смоленчук з гіркотою повідомляє побратимові по студентській лаві: "Перспектив ніяких, особливо нашому поколінню, відмираючому. Як і все попереднє життя - щоденно сиджу за столом, а нащо - не знаю, бо нікому твоя продукція не треба. Повість, яка мала побачити світ у ІІ кв. у видавництві "Промінь", повернута (нема паперу і коштів), хоч уже й аванс за неї отримав. Роман надісланий рік тому в "Радянський письменник", - навіть звістки нема, що одержали, через тиждень кінчаю першу частину другої книги "Сивого покоління", але пишу її, щоб чимось заповнити час..."

Він віддано по-синівськи любив Україну. Останній рік жив у вимріяній незалежній державі, переживав, аби не скомпроментувати її незалежність, але вірив у свій народ, що вже не підкупити самостійну націю шматком ковбаси чи спекулятивними обіцянками на тлі нинішніх труднощів.

14 січня 1993 року на 66 році життя письменник і громадський діяч М. К. Смоленчук відійшов у вічність.

Мандруючи творами М. Смоленчука від епохи до епохи, можна прослідкувати розвиток етнокультури українців саме на землях степового краю, до якого належить і його рідна Кіровоградщина. Кожний його твір - то своєрідна монографія про життя нашого народу в певну добу. То ж дай, Боже, кожному, хто за професійною приналежністю чи за покликом серця, як і Микола Смоленчук, стоїть на сторожі духовності рідної землі, засіваючи її розумним, добрим, вічним, бути гідними прикладу цієї мудрої й талановитої людини.