воскресенье, 23 апреля 2017 г.

СИН ПОЛИНОВИХ СТЕПІВ

СИН ПОЛИНОВИХ СТЕПІВ  Микола Кузьмович Смоленчук
21 квітня 2017 року учні 10 класу провели конференцію, присвячену 90-річчю від дня народження нашого земляка, літературознавця, прозаїка М.Смоленчука.











Степ - його доля і його пісня. Тут йому вільно дихається, добре думається. Недарма Григорій Нудьга в дарчому написі на збірці чумацьких пісень назвав його "сином і поетом степу". Ці слова про нашого земляка, прозаїка і літературознавця, члена Спілки письменників України  (з 1963 р.), Миколу Кузьмовича Смоленчука.
Народився Микола Кузьмович 3 липня 1927 року в нашому степовому містечку Бобринці Кіровоградської області, в родині працівника пожежної охорони. До війни жив і навчався у Бобринці, закінчив 6 класів семирічної школи №4. Завдячуючи матері, постійно перебував під впливом дивосвіту колискових пісень, скарбниці казок, легенд, приповідок, загадок. Це, а також закладені в душу з діда-прадіда закоханість у природу краю та загострені почуття гідності, непримиренності до вияву несправедливості й вплинули на формування майбутнього письменника, краєзнавця, громадянина. В його творах знайдемо чимало яскравих описів степу з його вражаючим безмежжям, де багато сонця і мало води, де впродовж віків численні орди валами накочувалися на рідну землю, а наші предки героїчно обороняли її від нападників.
Можна лише здогадуватись, яким могло бути його дитинство, що припало на нелегкі в долі нашого народу 30-ті роки, і обірвалося дочасно на початку великої війни...
Першим великим випробуванням була вимушена розлука з Батьківщиною. За скупими рядками архівного документа - трагедія юної душі, яку, як молоде деревце, вирвали із рідної землі і кинули на чужинецький кам'янистий грунт, де вона відчайдушно бореться за право жити.
"Я, Смоленчук Микола Кузьмович, 1927 року народження, був вигнаний до Німеччини 2 березня 1944 року за 14 днів до приходу наших військ в містечко Бобринець Кіровоградської області, де я знаходився на окупованій території. В Німеччині спочатку працював на бауерів у селі Шенштедт поблизу Лангензальце (Тюрінгія). Восени я потрапив у штрафтабір "Рай-Арбайт-Дінс" (табір трудової повинності) на Голландському кордоні, де пробув до березня 1945 року. Звідси втік після того, як табір (під час обстрілу) був спалений і нас розвезли по бауерах. Пройшов Вестфалію і землю Кассель. Був звільнений американськими військами поблизу м. Мюльгаузен. Кілька місяців там я перебував у таборі для переміщених осіб. Про все це описано мною в автобіографічному романі "Сиве покоління" (1965)."
Повернувся. Бо кликала до себе рідна земля, пропахлі полином степи. Та негостинно зустріла вона сина з далеких доріг. Довелося ще кілька років терпіти знущання й приниження, каторжно працювати на Уралі, "спокутуючи" неіснуючу вину. Втік на Україну, у рідні сонячні степи... Так народна пам'ять про татаро-турецьку неволю, про тяжку тугу за "тихими водами", за "ясними зорями" обізвалась і в його особистій долі, а відтак і в його творчості.
Мав уроджений потяг до прекрасного, любив землю, отож і мріяв зробити її ще кращою. Хотів прикрашати її садами. Обрав собі фах агронома-садівника і в 1950 році закінчив Бобринецький сільськогосподарський технікум. Та доля розпорядилася інакше. Літературний хист, який доти дрімав і чекав свого часу, продиктував крутий поворот у біографії. М. Смоленчук стає студентом філологічного факультету Кіровоградського педінституту, який закінчив у 1954 році. Ще будучи студентом, захопився краєзнавством. Пізніше вийдуть його історичні повісті "Степівчани" (1963), "Родня" (1968) та "Білі банкети" (1985), де історія нашого степового краю переплітається з живописним описом природи.
"Основний напрям його пошукових та зрештою і письменницьких зацікавлень визначила випадкова зустріч на базарі в Бобринці восени 1947 року з небожем М. Кропивницького - сином його старшої сестри Ганни - Миколою Сочевановим, актором театру й співаком-бандуристом," - пише колега М. Смоленчука по Кіровоградському педінституту В. Марко.  Зустріч, можливо й справді була випадкова, але степове містечко Бобринець тим і славне, що було воно колискою українського професійного театру та батьківщиною його засновника, й ця тема давно чекала талановитого, зацікавленого і закоханого у свою справу дослідника. Так вони знайшли одне одного - дослідник і письменник М. Смоленчук і історія театру Корифеїв - тема, яка червоною ниткою прониже все його життя і творчість.
Але повернімося до Сочеванова. Він розпочинав свій шлях на сцені в трупі М. Кропивницького, добре знав місця в Бобринці та околишніх селах та хуторах, пов'язаних з життям і творчістю основоположника театру корифеїв. Розповіді бувалого актора про рідного дядька та інших діячів української сцени, подарований оригінал листа М. Кропивницького настільки захопили М. Смоленчука, що він починає активно збирати документи, спогади про тих, хто близько знав уславленого земляка.
Результати тривалих пошуків, вивчення багатьох архівних матеріалів та праць про великого актора й драматурга з'явилися не одразу. Мине майже десятиріччя від тієї пам'ятної зустрічі з М. Сочевановим, поки наприкінці 1956 року на сторінках районної газети "Червоний шлях" побачать світ перші скромні публікації. Потім - повість "Степи полинові" (1961) та роман "Ой літав орел" (1969), присвячені життю та багатогранній дяльності М. Кропивницького.
З історією появи повісті "Степи полинові" пов'язані чи не найсвітліші сторінки життя автора - знайомство й контакти з незабутнім М. Рильським. Своїм "літературним батьком" називав великого поета наш земляк. Максим Тадейович прихильно поставився до прозорого дебюту сільського вчителя з степової Кіровоградщини, рекомендував повість до друку, радів разом з автором її сигнальному примірникові.
Щасливим і плідним для М. Смоленчука виявився 1971 рік. У Києві виходить його краєзнавча монографія "М. Кропивницький і його рідний край", в Одесі він захищає кандидатську дисертацію на основі знайдених матеріалів, де по-новому висвітлено життя і діяльність М. Кропивницького до виходу на професійну сцену.
Проте рік, що приніс письменникові стільки радості, закінчився сумно. Після славнозвісної відлиги крижаний вітер на диво швидко досяг Кіровограда.
Початок 70-х - це третя хвиля боротьби з українською інтелігенцією. 15 грудня 1971 року у своєму виступі тодішній голова Спілки письменників України Ю. Смолич сказав: "І в нашому українському середовищі є націоналісти". Це був сигнал... В січні наступного року в Києві почнуться арешти шістдесятників, а в Кіровограді того ж 15 грудня первинна організація педінституту виключила з партії М. Смоленчука. За буржуазний націоналізм, який полягав у перевезенні рукопису І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" з Києва до Кіровограда. Атмосфера була гнітюча. Стежили за кожним кроком. У педінституті, розсаднику крамоли й примітивного мислення, було дві ланки стеження за викладачами і студентами: по лінії КДБ і по лінії керівництва...
Того ж дня виключення підтвердили у парткомісії міськкому партії, але вже з іншим формулюванням, оскільки у перевезенні рукопису не було ніякого криміналу, а звинувачувати в поширенні підстав не було. В кінці травня на бюро міськкому вчинили судилище. Формулювання: виключити за "неискренность перед партией". Це вже було серйозне звинуваченя, але несправедливе. М. Смоленчук, як і багато інших шістдесятників, як ніхто інший вірили у чистоту і святість комуністичних ідеалів, більше того, намагались їх захистити. Тому Смоленчук подає апеляцію, яка була відхилена в обкомі. Довелося звертатися до ЦК... У вересні М. Смоленчука звільняють з роботи. Спробував влаштуватися садівником, на завод "Олієкомбінат"... Але як тінь за ним всюди ходила слава: виключений із партії. Розіслав заяви в 15 педвузів країни - тиша. Всі, видно, боялись брати. Аж згодом отримав 10 годин на тиждень у дев'ятій десятирічці, навчав вечірників. Згодом прийшла реабілітація. Повернули партквиток. Та не повернули здоров'я. Адже саме тоді бере початок страшна хвороба, яка й звела врешті-врешт письменника дочасно в могилу.
Незважаючи на те, що М. Смоленчука було поновлено в рядах партії, ще десятки років він чув, за його словами, на своїй потилиці холодне дихання "залізних феліксів" із органів держбезпеки. Тож змушений був залишити свою степову колиску й податися на Волинь, де 4 роки завідував кафедрою української літератури у Луцькому педінституті.
Повернувшись у Кіровоград, М. К. Смоленчук працює "на два фронти" - в педінституті зі студентами, а дома - над новими рукописами.
Хронічна хвороба вперше дала про себе знати у далекому 1972-му, коли його кликано було на "розмови" у просторий кабінет будинку з колонами, потоком на різних рівнів бюро та зборах виносилися питання про персональну справу члена партії... І лили бруд, і забирали партквиток, і позбавляли спокійних ночей, і термосували серце... За що? За те, що пережив нелюдські 30-ті у морених голодом і холодом бобринецьких степах? За те, що забраний фашистами будувати "фатерлянд", шукав дорогу на батьківщину, а знайшов каторжну роботу на Уралі, роки знущання і приниження - тому утік голий і босий в Україну? За те, що згодом, ставши викладачем ВУЗу, письменником, краєзнавцем, переймався долею свого краю, своєї мови, свого народу?
Система таких не сприймала. Він пережив це, хоч і був, як усі творчі натури, дуже вразливий, але всі ті хвилювання не пройшли безслідно.
Тоді в 70-х вперше лікарі зафіксували у Смоленчука підвищений вміст цукру в крові - зародок хвороби, яка передчасно, після тяжких мук, поклала його в могилу.
Микола Кузьмович попри своє недуже здоров'я подвижно трудився на ниві виховання молоді, на ниві красного слова. Він багато встиг сказати про нашу минувщину, про героїв і катів свого народу в романах, повістях, лекціях, публіцистичних статтях... Не все опубліковане з його письменницьких шухляд. В останні місяці свого життя жалкував, що не встигне висповідатись до краю про свою нелегку добу, тернами устелену дорогу життя...
Він любив життя, радів друзям, донькам, які обожнювали свого батька, тішився своїми внучатами, сподівався пережити досадну зиму, аби милуватися ошатною в білопінному цвітінні грушею, під якою натхненно мережились рядки його книг... Був дуже товариським і комунікабельним. Від різних людей, із різних міст і сіл тоді ще Радянського Союзу до нашого земляка адресувалося багато відомих людей і літературних критиків, прозаїків, поетів, драматургів: Ю. Мокрієв, М. Рильський, П. Ребро, А. Дімаров, П. Загребельний, В. Яворівський. Чимало листів одержував письменник і від педагогів, журналістів, студентів, учнів. Письменник намагався відповісти на кожен лист, незважаючи на зайнятість. З листів самого Миколи Кузьмовича постає людина добра, чуйна, порядна, чесна, готова прийти на допомогу за першим покликом. За складом душі був романтиком, якого вабили простір, широта, розмах.
М. Смоленчук був фундатором музею М. Кропивницького в Бобринці, доклав чимало зусиль, щоб зберегти в Кіровограді меморіальний будинок Марка Лукича на колишній Болотяній вулиці.
Вже будучи членом організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, допомагав у зборі експонатів та оформленні музею І. К. Микитенка у с. Рівному, переймався долею відкриття музею Ю. І. Яновського у с. Нечаївці. М. Смоленчук був організатором щорічних наукових конференцій за програмою театрального свята "Вересневі самоцвіти".
У 1985 р. за його сприяння у Кіровограді відбулася наукова конференція "І. К. Карпенко-Карий - видатний драматург, актор, громадський діяч", присвячена 140-річчю від дня його народження. На цій конференції виступили 97 науковців з усіх областей України. Микола Кузьмович виступив з повідомленням "І. К. Карпенко-Карий та рідний край". Опікувався М. Смоленчук і долею "Хутора Надія", написав нарис "Хутір Надія".
Микола Кузьмович доклав чимало зусиль, щоб зберегти в Кіровограді меморіальний будинок родини Тобілевичів на колишній Знам'янській вулиці, був ініціатором створення музею І. К. Карпенка-Карого у цьому приміщенні. На жаль, він не дожив до відкриття музею всього лише 2 роки, але його зусилля, праця по збереженню пам'ятки нашого краю не зникли безслідно. У фондах музею зберігається архів М. Смоленчука. Особливо цікавим є рукописний план упорядкування музейних кімнат та садиби, розроблений Миколою Кузьмовичем.
Останні роки свого життя письменник дуже страждав від хвороб. Не можна спокійно читати рядки його листа товаришеві ще від студентських літ журналістові Г. Поздняку:
"Дорогий Жора! В мене біда - діабет, наділений честю і совістю нашої епохи в 1971 р., дав щедрі плоди. За цей рік лежав шість разів в обласному кардіологічному диспансері з серцем, а в серпні діабетичний криз розбив мене цілком - відібрав руки, ноги, зір і слух. Особливо мучить якась діабетична ангіопатія. Цілодобовий нестерпний біль, коли ладен на стіни лізти. Трохи попустило ліву руку, читаю машинописний текст, хоч в принципі майже тримісячне вилежування в обласній лікарні, включаючи барокамери, магніти, майже нічого не дало. Ніяких інтересів, тільки страх перед тим, як пережити чергову ніч. Роман встиг закінчити, передав товаришем до видавництва. Нічого не бачу..."
Страждало не лише тіло, страждала й душа. Напередодні 1992 року М. Смоленчук з гіркотою повідомляє побратимові по студентській лаві: "Перспектив ніяких, особливо нашому поколінню, відмираючому. Як і все попереднє життя - щоденно сиджу за столом, а нащо - не знаю, бо нікому твоя продукція не треба. Повість, яка мала побачити світ у ІІ кв. у видавництві "Промінь", повернута (нема паперу і коштів), хоч уже й аванс за неї отримав. Роман надісланий рік тому в "Радянський письменник", - навіть звістки нема, що одержали, через тиждень кінчаю першу частину другої книги "Сивого покоління", але пишу її, щоб чимось заповнити час..."
Він віддано по-синівськи любив Україну. Останній рік жив у вимріяній незалежній державі, переживав, аби не скомпроментувати її незалежність, але вірив у свій народ, що вже не підкупити самостійну націю шматком ковбаси чи спекулятивними обіцянками на тлі нинішніх труднощів.
14 січня 1993 року на 66 році життя письменник і громадський діяч М. К. Смоленчук відійшов у вічність.
Мандруючи творами М. Смоленчука від епохи до епохи, можна прослідкувати розвиток етнокультури українців саме на землях степового краю, до якого належить і його рідна Кіровоградщина. Кожний його твір - то своєрідна монографія про життя нашого народу в певну добу. То ж дай, Боже, кожному, хто за професійною приналежністю чи за покликом серця, як і Микола Смоленчук, стоїть на сторожі духовності рідної землі, засіваючи її розумним, добрим, вічним, бути гідними прикладу цієї мудрої й талановитої людини.

понедельник, 17 апреля 2017 г.

Основні завдання риторики в контексті сучасності

Є два мистецтва, які можуть піднести
людину на вищий п’єдестал:
одне мистецтво доброго полководця,
інше хорошого оратора.

Цицерон

Найвища радість на землі це спілкування. У ньому джерело людських радощів і розчарувань, сподівань та успіхів. Людина майже ніколи не залишається один на один із собою, бо навіть тоді, коли поруч із нею нікого немає, вона подумки звертається до когось чи до чогось. Немає професії, яка б не вимагала спілкування.
Отже, життя людини пов’язане безпосередньо зі спілкуванням.
Силу слова люди пізнали в далекому минулому. З появою елементів духовної культури й демократії в античному світі з’явилася потреба вчитися вміння переконувати. Політики з найдавніших часів і до наших днів користуються словом як засобом переконання для вирішення своїх проблем досягнення влади чи впливу на думки й поведінку співгромадян.
Важко уявити собі сучасну успішну людину, котра б не вміла добре говорити, не володіла б даром переконання за допомогою слова. У добу розвитку менеджменту, маркетингу, соціології, засобів масової інформації наука красномовства знову набуває своєї актуальності.
Навчання мовлення в риториці завжди передбачало одночасне навчання мислити (і мислити морально), формувати світогляд, здобувати знання і виражати свою життєву позицію в слові. Звідси особлива серйозність риторики як реальної мовленнєво-мисленнєвої творчості, що виражає позицію кожної людини в житті. Основою риторики завжди були філософія й етика, поза цією духовно-моральною основою неможливо уявити і сучасні методики навчання риторики чи інших численних мовленнєвих технологій.
Риторикатеорія і практика досконалого мовлення: переконливого, прикрашеного, доцільного, ефективного. Кожна епоха народжує свій риторичний (комунікативний) ідеал. Тому можна говорити про те, що риторика через стиль мовлення формує стиль життя.
Риторика вчення про мовленнєве виховання особистості. Оcкільки у мовленні виражена вся людина, риторика сприяє формуванню усієї особистості людини, передусім її ідеології, знань, життєвої позиції, здатності виражати і захищати свою позицію словом.
Оволодіння мистецтвом живого слова – це ще і крок до свободи. Свободи висловити власну точку зору, навіть знаючи заздалегідь, що з нею не погодиться більшість. Свободи, без якої в умовах сучасного інформаційного суспільства неможливий як індивідуальний успіх, так і прогрес держави. Саме вміння спілкуватись у вузькому колі та говорити перед широким загалом дає шанс стати духовно вільною особистістю, вільною від страху перед словом, страху перед іншими людьми і перед самим собою, страху залишитись незрозумілим, у меншості чи наодинці.
У соціальному аспекті актуальність цієї проблеми зумовлена дефіцитом ораторської культури, недостатнім рівнем розробки проблем риторики в Україні, яка зазнала значних духовно-інтелектуальних втрат протягом нелегкого шляху до незалежності та суверенності нашої держави. Зростання ролі ораторської комунікації в часи розбудови демократичної держави потребує відродження класичної та національної риторичної спадщини, формування риторичної особистості з ефективним мисленням, якісним мовленням, оптимальним спілкуванням.
Комунікація є однією з універсальних реальностей буття людини, специфічним видом і необхідною умовою її діяльності. Від цього значною мірою залежить психологічний клімат в організації, на підприємстві, їх організаційна і виробнича мобільність. Характер спілкування зумовлюється етнічними, професійними, віковими, гендерними та багатьма іншими параметрами, які потрібно знати й ураховувати. Адже правильно організоване спілкування не тільки забезпечує ефективний обмін інформацією, а й дає змогу глибше пізнати партнера, спрогнозувати особливості подальшої ділової взаємодії з ним.
Основний закон успіху – системне поповнення своїх знань, безперервна робота над собою. Один із найвідоміших ораторів – Цицерон – сказав про це так: «Труднощі красномовства пояснюються тим, що воно народжується з багатьох знань і старань».
Оволодіння вмінням переконувати – умова успішного життя. Той, хто вміє переконувати, здобуває перемогу і в незначному, і у великому; той, хто не володіє таким умінням, приречений на невдачу.
Красномовство дар, який допомагає нам оволодіти розумом і серцем співбесідника. Переконавши, ми робимо його однодумцем.
Риторику, орієнтовану на потреби сьогодення, називають неориторикою. Час бурхливих суспільних змін, в який ми живемо, трансформував саму суть речей. Пішла в небуття псевдокрасивість хвалькуватої й малозмістовної фрази, значно менше місця відводиться словам і мовним зворотам узагальненої семантики. А риториці в цьому важливому для суспільства процесі належить провідна роль.
Неориторика базується на класичних ознаках риторики, встановлюючи правила з норми формулювання тексту з урахуванням зв’язку між думкою і засобами її мовного вираження. Народження задуму і його втілення, плановий спосіб мовленнєвої поведінки, доречність і ефективність промови, спрямованої на переконання слухача, цими проблемами риторика цікавилася завжди. Однак сьогодні існують нові, пов’язані з особливостями часу аспекти риторики.
Зміст неориторики визначається з огляду на комунікативні завдання сучасної людини, потреби сьогодення. Вона має, на відміну від класичної риторики, яскраво виражений прикладний характер, формує уміння цілеспрямовано обирати мовні засоби, керувати своєю мовленнєвою поведінкою, і все це крізь призму комунікативних завдань.
Одне з головних – виховання духовної, інтелектуальної особистості, відповідальної за мовленнєвий вчинок, – справжнього громадянина України. Тому удосконалення риторики як науки є визначним кроком на шляху творення демократичного, високоцивілізованого суспільства, в якому людина діє ефективно і переконливо.
Формування національно-мовної, риторичної особистості передбачає засвоєння лінгвістичних знань і вироблення практичних умінь та навичок, комунікативно виправданого користування мовними засобами в різних формах, сферах і жанрах мовлення. Це одна з найважливіших умов успішної соціалізації особистості.

Список використаної літератури
1. Абрамович С.Д. Мовленнєва комунікація : підручник / С.Д. Абрамович, М.Ю. Чікарьова. – К. : Центр навчальної літератури, 2004.
2. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник / Ф.С. Бацвич. – К. : Академія, 2004.
3. Коваленко С.О. Сучасна риторика: навчально-практичний посібник / С.О. Коваленко. – Тернопіль : Мандрівець, 2007.
4. Когут О.І. Основи ораторського мистецтва : практикум / О.І.Когут. – Тернопіль : Астон, 2005.

5. Мацько Л.І. Риторика : навчальний посібник / Л.І.Мацько, О.М.Мацько. – К. : Вища школа, 2013.

воскресенье, 12 марта 2017 г.

Літературно-музичне свято «Спомини про Тараса»

Мета: розкрити велич українського генія Тараса Шевченка, наблизити його до серця кожного учня, спонукати школярів замислитися над власним розумінням постаті Шевченка, місцем Кобзаря в нашій сучасності.
Обладнання: портрет Шевченка, репродукції картин Т.Г.Шевченка, ілюстрації до творів Кобзаря, виставка книг.

Ведучий 1.  Навесні, коли тануть сніги
                     І на рясті просяє веселка,
                     Повні сил і живої снаги,
                     Ми вшановуєм память Шевченка.
Ведучий 2.  Дорогі друзі! 9 березня 2017 року минає 203 роки від дня народження великого українського поета, художника, національного генія Т.Г.Шевченка.
Ведучий 1.  9 березня – день народження Тараса,
                     Великого, святого Кобзаря.
                     Його слова і досі світ хвилюють,
                     І всіх нас зігріва його зоря.
Ведучий 2.  Сьогодні ми його отут згадаєм,
                     Хай прозвучать його палкі слова,
                     Нехай на святі тут із нами разом
                     Він в нашій школі справді побува.
Ведучий 1.  Нехай подивиться, як ми його шануєм,
                     Як залюбки вірші його вчимо,
                     Як ми його всі любимо сердечно,
                     І память між людьми бережемо.
Ведучий 2.  Всі його ми батьком звемо
                     Так від роду і до роду:
                     Кожний вірш свій і поему
                     Він присвячував народу.
Ведучий 1.  Він любив усе прекрасне,
                     Все ненавидів потворне, –
                     І його імя не згасне,
                     Світлий образ неповторний.
Ведучий 2.  Ось чому в сімї великій
                     У цвіту садів прекрасних
                     Буде жити він вовіки,
                     Як безсмертний наш сучасник.
Ведучий 1.  Є поети одного міста, одного села, одного народу. Але є поети всіх міст, всіх сіл, всіх народів. Т.Г.Шевченко – саме такий поет.
Ведучий 2.  Хвала і честь тобі, великий геній і пророк!
                     І слава у віках тобі, Кобзарю!
                     Ти вмер, але слова твої живуть
                     І будуть жить повік в серцях народу.
Ведучий 1.  Тим він і рідний кожному,
                     Що народові душу свою віддавав.
                     Тим і сучасний кожному він, –
                     Вінок із пісень народ йому склав.
Ведучий 2.  Твій голос летить над віками
                     І вічний думок твоїх лет.
                     Ти – вічно з народом, ти – з нами,
                     Великий народний поет.
Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»
(Муз. Д.Крижанівського, сл. Т.Г.Шевченка)
Ведучий 1.  Плине час, як стрімкі води сивого Дніпра-Славути, минають роки, десятиліття, століття. Але ніколи не погасне в памяті глибока шана до геніїв, що віддали свій талант рідній Батьківщині. Серед них Т.Г.Шевченко. Імя Тараса Шевченка стало символом нашого народу.
Учень 1.  На всіх континентах пісень його струни,
                 І чесному серці народів і рас,
                 Бринять переможно, врочисто і юно –
                 Незмінні прекрасні у будь-який час.
Учень 2.  Він словом пророчим освітлював далі,
                 Закриті страшними завісами хмар,
                 Він долю свою і талант свій без жалю
                 Поклав на святий України вівтар.
Учень 3.  Його не зломили ні тюрми, ні пута –
                 В нім сила народу такого жила,
                 Якого ні смерть, ані злоби отрута,
                 Як правду велику, його не здола…
Учень 4.  Крізь пекло етапів, крізь муки заслання,
                 Крізь ночі холодні і душі пусті
                 Проніс він священну ідею братання,
                 Життя і безсмертя віддавши меті.
Пісня «Заповіт» (Сл. Т.Г.Шевченка)
Ведучий 2.  Т.Шевченко – це наша душа.
                     Т.Шевченко – це наша мудрість.
                     Т.Шевченко – це наша сила.
Ведучий 1.  Він був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Ведучий 2.  Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Ведучий 1.  Десять літ він томився під вагою солдатської муштри, а для волі країни зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, ані віри в Бога у зневіру і песимізм.
Ведучий 2.  Доля не пошкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Ведучий 1.  Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.
Учень 1.  Кобзарю!
                 Який потрібно мати
                 В душі безсмертний цвіт,
                 Щоб хвилювати людство
                 І через сотні літ!
                 Яким зарядом треба
                 Наснажити слова,
                 Щоб пісня і сьогодні
                 Звучала як нова.
Учень 2.  Кобзарю!
                 Ти – і безсмертя наше,
                 Й сила, і краса.
Пісня «Зоре моя вечірняя» (Сл. Т.Г.Шевченка)
Учень 3.  Кобзарю!
                 Ти зорею сяєш в прийдешніх віках!
                 Сходиш хлібом духовним на вишитих рушниках!
Учень 4.  Вірші Т.Шевченка – вишневі садки.
                 Вірші Т.Шевченка – калинові грона.
                 Вірші Т.Шевченка – це серця рядки.
                 Вірші Т.Шевченка – це гордість кожного дому.
Учень 1.  Кобзарю!
                 Живи повік ти в памяті людській.
                 Твої пісні – новітніх днів окраса.
Учень 2.  Твої думки, діла і заповіти,
                 Як вічне світло, як весняні квіти.
                 Цвітуть, живуть і будуть вічно жити
                 Твої думки, твої безсмертні діти.
Пісня «Наша дума, наша пісня» (Сл. Т.Г.Шевченка)
Ведучий 1.  Живи, поете, в бронзі і в граніті,
                     Живи, поете, в памяті людській,
                     Живи в піснях, живи у «Заповіті»,
                     Живи у славі віковій!
Ведучий 2.  Шевченко іде по світу. На всіх континентах звучить його слово. І ніколи не зміліє повноводна ріка шани й любові до поета.
Ведучий 1.  А душа народу завжди буде освячуватися великою мудрістю безсмертного генія українського народу.
Учень 3.      Ми не забули тебе, Тарасе,
                     Черпаєм правду в твоєму слові,
                     І вберегли ми для внуків наших
                     Вкраїнську пісню, вкраїнську мову,
Учень 4.      Тарасе, любий, вже спи спокійно.
                     Бо ще не вмерла, не вмре ніколи
                     Вкраїна наша і наше слово.
                     Поки кобзарство пульсує в жилах,
                     Ніхто не зібє нам волі крила!

Пісня «На високій дуже кручі»















четверг, 9 марта 2017 г.

Літературно-музичне свято «І на тім рушникові...»

Мета: продовжити знайомство дітей з відродженням обрядових звичаїв і традицій нашого народу. Розширити і поповнити знання про традиції застосування і призначення українського рушника. Виховувати любов до Батьківщини, до української пісні, естетичний смак, повагу до моральних цінностей.
Ведучий 1. Добрий день вам, люди добрі!
                   Щиро просим до господи!
                   Раді ми усіх вітати,
                   Щастя і добра бажати!
Ведучий 2. Хлібом-сіллю вас вітаєм
                   І здоровя вам бажаєм.
                   Під веселий рідний спів
                   Посилаєм вам уклін!
(Пісня «Зеленеє жито, зелене»)
1.  Зленеє жито, зелене.
     Хорошії гості у мене.
     Зеленеє жито женці жнуть,
     Хорошії гості уже ждуть!
2.  Зеленеє жито, зелене.
     Хорошії гості у мене.
     Зеленеє жито на межі,
     Хорошії гості від душі.
3.  Зеленеє жито, зелене
     Хорошії гості у мене.
     Зеленеє жито, ще й овес
     Тут зібрався рід наш увесь.
Ведучий 1. Ми живемо на святій українській землі, де з діда-прадіда жив український народ зі своїми звичаями і традиціями. Подивіться, як прикрашена наша світлиця – вона заквітчана чудовими рушниками.
Ведучий 2. Український рушник! Скільки зворушливих спогадів повязано з ним!
Ведучий 1. Чаруючі орнаменти рушників, які ви сьогодні бачите, створили руки нашої гості, прекрасної майстрині-вишивальниці, випускниці нашої школи Олександри Іванівни Сергієнко.
Ведучий 2. Шановні друзі! Сьогодні ми зібралися у цій чудовій світлиці на літературно-етнографічне свято «І на тім рушникові…».
Ведучий 1. Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусідів – це все родовідна пам'ять, наші символи, наша історія.
Ведучий 2. Дізнатися більше про традиції, обряди, культуру та історію – ми завжди раді. Скільки багатств у нашого народу! В криниці мудрості не висиха вода.
Ведучий 1. Щоб розказати про всі оті скарби,
                   Сьогодні ми прийшли сюди
                   Розповісти вам про рушники.
Ведучий 2. Рушник! Український рушник, оздоблений квітами, зірками, птахами.
Ведучий 1. Від сивої давнини і до сьогодні, у радості і горі рушник – невід’ємна частина нашого побуту.
Ведучий 2. Вишиті рушники вважаються священними, їх берегли і передавали як оберіг із роду в рід.
Ведучий 1. Рушник на стіні… Не було жодної оселі в Україні, яку б вони не прикрашали. Хоч би яке убоге життя судилося господарям, але в оселі всюди палахкотіли багатством кольорів рушники, які були обличчям господині.
Ведучий 2. За рушниками складалася думка не тільки про хазяйку дому, а й про її дочок. Ніщо так предметно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, охайність і працьовитість, як ці вимережені дива – рушники!
Ведучий 1. Подивіться на рушники та вишивки, які прикрашають нашу залу. Які дивовижні візерунки яскравіють на них!
Ведучий 2. Дивуєшся, як можна створити таке диво. І все це роботи нашої гості Олександри Іванівни!
Ведучий 1. Рушники, рушники…
                   Тут червоне із чорним
                   Так магічно сплелось,
                   Що нагадує віхи життя.
Ведучий 2. Український рушник… На ньому вишита доля мого народу. На ньому переплелися і радість, і біль, і щастя, і горе. Скільки він промовляє серцю кожного з нас! Від сивої давнини і до наших днів в радості і в горі – рушник – невід’ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею. Без рушника, як і без пісні, не обходиться наше життя.
(Мелодія « Пісня про рушник»)
1.    А мати вишивала рушники
       Думками й українськими піснями
       І слалися дорогами нитки,
       І йшли по цих дорогах дні за днями.
2.    Життя з них починалося і доля,
       І зустрічі, й прощання, і розлуки
       І житні колоски на тому полі,
       Де сонце гладить материні руки.
3.    Приходять і тепер в безсонні ночі
       Ті рушники, волошками розшиті,
       І дивляться з них материні очі
       І чорнобривці, росами умиті.
4.    А мати вишивала рушники
       Піснями й калиною край дороги,
       І йшли у даль життєвії стежки,
       Неначе журавлі в осінню пору.
5.    Дивлюся мовчки на рушник,
       Що мати вишивала,
       І чую: гуси зняли крик,
       Зозуля закувала.
6.    Знов чорнобривці зацвіли,
       Запахла рута-мята,
       Десь тихо бджоли загули,
       Всміхнулась люба мати.
7.    І біль із серця раптом зник,
       Так тепло-тепло стало.
       Цілую мовчки той рушник,
       Що мати вишивала.
8.    Рушникове обличчя веселе
       Обвива коровай на столі,
       Закликає гостей до оселі,
       Випромінює щедрість землі.
(Пісня «Рушничок»)
Ведучий 1. Хліб і рушник – одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушнику були високою ознакою гостинності українського народу. Прийняти рушник, поцілувати хліб, символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тим, хто виявив її. Цей звичай пройшов віки і став доброю традицією в наш час.
Ведучий 2.         На рушник розшитий
                   Хліб кладемо з сіллю,
                   Щоб легкі дороги
                   Славили країну.
                   Щоб у нашій праці
                   І в гучнім весіллі
                   Шанували в світі
                   Над усе людину.
Ведучий 1.         Рушники завжди були своєрідною освятою початку справи. Так , при зведенні хати, рушниками застеляли підвалини; на заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перевязувала рушниками сватів. У день весілля ставали наречені на вишитий рушник.
Ведучий 2.         Весільний рушник. Вишитий рушник на весіллі символізує чистоту і доброчесність нареченого і нареченої.
Ведучий 1.         Весільний рушник, як і все придане, кожна дівчина готувала собі заздалегідь. Вишивати рушники, як і сорочки, мати навчала дочок ще змалку. У виготовленні рушників, як і у вишивану сорочку, вкладалося багато дівочих мрій про одруження, щасливе сімейне життя.
Ведучий 2.         Красивий рушник приносить урочистість, створює гарний настрій.
(Пісня «Хлопці кучеряві»)
Ведучий 1. З дитинства пам’ятаю рушники,
                   Що так любовно їх творила мати.
                   По-українськи хата на святки
                   Сіяє вишитими рушниками.
Ведучий 2. На полотні співають солов’ї,
                   Красують ще кетяги калини.
                   Зелений хміль в’юниться на гіллі,
                   Горять у колосках волошки сині.
Ведучий 1.         Та вишиті ошатні, красиві сорочки, серветки, рушники – яка це важка і клопітка праця. Проте є жінки, для яких вишивання – це покликання. Така жінка, чудова майстриня, жінка з «золотими руками» – наша гостя.
Ведучий 2.         Дякуємо вам, Олександро Іванівно, за те, що прийшли до нас на зустріч!
                   Хай удача ніколи не зраджує вам,
                   Будьте завжди здорові й щасливі.
                   Щоб вам радість, і пісня, й любов
                   Вишиваним цвіли рушником.
Ведучий 1.         Висять у хаті рушники з квітками,
                   Немов сміються віти чарівні.
                   Це диво – рушники моєї мами,
                   Такі прекрасні й дорогі мені.
Ведучий 2. Заквітчана вся українська хата,
                   Від цього і красива, і ясна.
                   На доброту і на любов багата,
                   У ній співає і цвіте весна.
Ведучий 1. Як веселка, мій рушник різнокольоровий. Все я вишила на нім: луки і діброви!
Ведучий 2. У барвінку синій цвіт,
                   Кущ рясного глоду.
                   Український рушничок –
                   Символ мого роду.
Ведучий 1. Рушник. Він пройшов крізь віки і нині символізує чистоту почуттів, він щиро простелений друзям і гостям. Хай цей символ завше сусідить у нашій школі як ознака великої любові, дружби й незрадливості.
(Танець із рушниками)
(Виходять дівчата в українському національному вбранні)
1.    Народ нам мудрість передав свою,
       Що диха в звичаях, обрядах і повірях.

2.    Тож памятаймо рідний оберіг.
       Без памяті нема народу.

3.    Примножуймо все те, що Бог для нас зберіг,
       Народну мудрість – берегиню роду.
(пісня «Вишиванка», 10 клас)
Ведучий 2. Рушник. Він пройшов крізь віки – від сивої давнини і до сьогодні.
Ведучий 1. Рушничок на стіні – давній звичай,
                   Ним шлюбують дітей матері,
                   Він до дому із далечі кличе,
                   Де в калині живуть солов’ї.
Ведучий 2. Він простелений тим, в кого серце
                   Не черствіє й дарує тепло.
                   Хай цей символ сусідиться вічно,
                   В нашій хаті на мир, на добро.
Ведучий 1. На всі віки й світи ти озирнись,
                   Де слово перше вимовив колись,
                   Не дай забутися, з якого роду,
                   З якого кореня у світі почались.
Ведучий 2. Добра і радості,
                   Миру й затишку,
                   Щастя й здоров’я
                   Бажаємо всім від душі.
Ведучий 1. Хай Бог охороняє всіх від злого,
                   Хай світить сонце і колосяться жита,
                   Щоб ви були щасливі і здорові
                   На многії і многії літа.
Ведучий 2. Хай здоров’я ніколи не зраджує Вас!
                   Будьте завжди такі ж Ви веселі!
                   Щоб удача і щастя, й любов
                   Вишиваним цвіли рушником!
Ведучий 1. Із слова починається людина,
                   А з мови починається наш рід.
                   Моя ласкава, мамина, єдина
                   Щебече соловейком на весь світ.

Ведучий 2. Ми – українці, велика родина.
                   Мова і пісня у нас солов’їні.
                   Квітне в садочках червона калина,
                   Рідна земля для нас всіх – Україна.
(Пісня Н.Май «Україно»)
Ведучий 1. Слово надається директору школи Надії Павлівні Новак.

(Виступ)